Знайти своїх людей

Мої Люди.
Чи залишаються старі друзі після переїзду, війни та кардинальних змін у житті? Чи можна знайти нових у новій країні? І як пережити втрату зв’язку з тими, хто був частиною нашого життя з дитинства, зі школи?

Дуже цінно, коли є дружба, яка проходить крізь роки, війну, переїзди й випробування. Але для багатьох саме і події стали моментом, коли дружні стосунки розпалися. Тоді постає запитання: як до цього ставитися — чекати, відпустити чи намагатися відновити зв’язок?

Перший важливий крок — витримати паузу. Вона потрібна для того, щоб втихли емоційні хвилі, які неминучі після сильного стресу, гормонального дисбалансу, виснаження та адаптації до нового середовища. Первинна адаптація після переїзду триває щонайменше два місяці, а повноцінна — до пів року. Тому пауза може бути від одного–двох місяців до шести. Вона може бути свідомою й проговореною. Такий тайм-аут працює лише тоді, коли між людьми є дорослі, зрілі стосунки.

Іноді завершення дружби приносить полегшення, особливо якщо стосунки вже кілька років були обтяжливими. Тоді вимушений переїзд стає тим фактором, який дозволяє спокійно відпустити, не тримаючись за те, що більше не живить.

Якщо ж люди для вас справді цінні, якщо спілкування з ними є ресурсом і опорою, то намагатися відновити зв’язок — нормально й правильно. У кризових ситуаціях не завжди є можливість пояснити, що з вами, де ви, як ви. Іноді це лише коротке повідомлення: «Я в іншій країні. Жива. У великому стресі». І цього
достатньо, щоб почати відновлювати контакт.

Важливо пам’ятати, що у кожної людини є власне бачення, власні почуття та інтерпретації. Ваші рішення можуть бути незрозумілими для інших. Тому так необхідно будувати кордони й спільні правила комфортного спілкування, де є повага до обох сторін.

Є вправа «Кола підтримки». Коли ви її заповнюєте, важливо вписати не лише друзів, а й тих, хто вже проявляв підтримку або, як ви відчуваєте, може її дати. Навіть, якщо ви не називаєте їх друзями, це все одно ваша опора.

Ми всі змінюємося. Розвиваємося. Дорослішаємо. І дружба також змінюється разом із нами. Ми можемо йти з людиною пліч-о-пліч роками, а потім у кризовий період вона може кардинально змінити своє бачення життя. І тоді важливо чесно запитати себе: я справді ціную цю дружбу, чи боюся самотності й тікаю від зустрічі з собою?

Часто між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився, виникає так зване змагання на відчуття. Кому боліше, кому страшніше, кому важче. Це про глибоку потребу у визнанні свого болю. Особливо, коли є протилежні умови для закриття базових потреб.

Приклад: в Україні світла немає днями, опалення, вода в багатьох відсутні також. А ваші друзі з інших країн пишуть про свій стрес від бюрократії, від того, що дитині не подобається школа, або діти в класі і т.д.

І в цих ситуаціях іде шалений перекос в бік себе, своїх ситуацій, бажання, щоб інша сторона, яка і близько “не відчула” всього того, що відчуваєте ви, включилась в абсолютну підтримку, визнання ваших заслуг, як мегавитривалою людини, частенько і жалю дуже хочуть від друзів з “кращими” умовами для життя. Здається,
що ” та що в тебе за проблеми, ти що, зовсім “з жиру бісишся”?

Але, це знецінення болю і труднощів іншої людини – не від жорстокості або заздрощів. Це глибше – люди в жрстких ненормальних умовах биту ще і не мають простої надійної людської підтримки – ні в сім’ї, ні в родинному колі, ні в робочому. І тоді, коли людину не бачать і не визнають, вона починає говорити гучніше, різкіше, болючіше.

Але якщо біль стає інструментом тиску й маніпуляції, це вже порушення кордонів. Тоді ви маєте право обрати, чи залишатися в такому спілкуванні. Вам ніхто не може “погрожувати” стосунками з вами, якщо ви не будете ставити чиїсь, навіть близьких людей, проблеми, на перше місце в своєму житті, за рахунок знецінення своїх життєвих проблем.

Вихід є в тому, щоб по-дорослому домовлятись про двостороннє “ниття” одна одній, про двостороннє ” визнання” болю та образ. Якщо у вас є більше ресурсу на підтримку, не треба писати чи казати :”Все буде добре”. Частенько ця фраза сприймається, як холодне ” Не ний!” Такі слова, як :” Все буде і далі по-різному. Але ТИ справишся. ТИ до цього справлялась! А я буду поруч так, як зможу”. І це – чесно, по-людські і підтримуючи.

Втрата друга з дитинства може відчуватися як втрата частини життя. Та дитинство ми прожили й не втратили його — ми просто перейшли в інший етап. Так само і дружба може бути етапною. Є друзі дитинства, а є друзі певних періодів життя. Усе залежить від того, як ви проживаєте завершення.

Після травматичного досвіду перший крок — відновлення себе через прості, щоденні дії, які дають відчуття спокою, тепла й маленької радості. Коли з’являється ресурс, з’являється бажання йти до людей: на групові зустрічі, у центри підтримки, у спорт, танці, клуби за інтересами.

Навіть одна людина може стати початком нової дружби. У будь-якому віці можливо знайти нових друзів. Комфортне коло зі спільними темами й цінностями — це вже велика опора. Книжкові клуби, speaking-клуби, жіночі кола стають для багатьох місцем відновлення.

Важливо для себе визначити, що для вас означає дружба, кого ви називаєте другом,
на що готові в цих стосунках і які якості мають бути, щоб ви відчували: це мої люди.
У будь-якому віці ми можемо знайти нових друзів. І чим більше ми дорослішаємо,
розширюємо своє бачення життя й відкриваємо серце, тим більше в нашому житті
з’являється людей, з якими є жива, тепла, двостороння комунікація.

Авторка: Інесса Самброс – психологиня, фахівчиня WHO (ВООЗ), бізнес-тренерка (з досвідом ВПО та імміграції).