Вимушений переїзд і пошук опори: як відновлювати себе крок за кроком

Як знайти ресурс у вимушеному переїзді?

Одна з ментальних та емоційних проблем при усвідомленому переїзді, який планувався і до якого готувалися, — ностальгія. Здається, що маєш усе, життя йде вгору, робляться кроки до зростання. Але й тут через певний час вибиває з колії, «накриває» щось непояснюване логікою, раціо — ностальгія, спогади, точковий душевний біль, який можна трохи вгамувати гречкою, борщем чи спілкуванням із друзями, які також переїхали.

А як у вимушеному переїзді? Коли рятуєш життя, береш тільки необхідне, коли ще навіть не знаєш, куди саме вирушаєш… Українці у 2022 році стали біженцями. Як біженці бачать цю травму? Спочатку навіть саме поняття було неприйнятним. До речі, ми тоді називали себе «вимушено переміщеними особами».

Я вже п’ятий рік у цьому набутому статусі, тому говоритиму і про особистий, і про професійний досвід, який маю як психологиня. З перших днів війни я почала працювати з жінками, передусім тими, хто отримав травму, пов’язану з початком війни, окупацією, усіма цими форс-мажорами. При цьому багато з них були при надії, тож це додало десятки особливостей і обтяжувальних моментів для їхньої травми. Потім — робота з вимушено переміщеними особами: з біженками, а також із чоловіками-біженцями. Їх менше, але вони теж зверталися і звертаються до мене. Також я маю досвід супроводу дітей.

Звісно, я дивлюсь на свою сім’ю, на сім’ї близьких мені людей, за якими можу спостерігати. Тому скажу так: проживаю відповідь через призму власного досвіду і професійного підходу та знань — практичних, міждисциплінарних, з різних напрямів життя.

Мій власний, науково підтверджений рецепт, який допомагає багатьом людям, — сприймати ностальгію як невід’ємну частину етапу адаптації до кардинальних змін. Особливо у випадках непередбачуваних переїздів і форс-мажорних обставин.

Передусім це працює, якщо з цим не боротися. Бо там, де боротьба, завжди збільшуються витрати життєвої енергії — з’являється фізичне виснаження. Людина виснажує себе боротьбою з ностальгією, зі спогадами. Треба визнати це як невід’ємну частину. Сказати собі:
«Так, у мене є і смуток, і ностальгія, і “кішки, які шкрябають на душі”, і туга за батьківщиною, і злість, навіть ненависть до тих, хто вибив ґрунт з-під ніг — майже як табуретку в людини, що стояла, наприклад, вкручуючи лампочку, щоб освітити своє життя і простір навколо».

Після визнання й прийняття цього як невід’ємної частини треба дати собі можливість: викричатися, виплакатися, повалятися в апатії, у небажанні нічого робити. Але з чітко визначеним терміном — день чи тиждень, залежно від можливостей.

Проживання травми

Наступний мегаважливий етап — проживання травми. Це — прогорювати і відгорювати. Мозку страшно, тривожно, небезпечно. Мало того, що багато втрачено, — ще й усе кардинально змінилося: від побутових ритуалів, дрібничок — звичного вигляду з вікна, знайомих облич, звуків, запахів — до простору довкола. Для мозку це сигнал: «Нам більше не безпечно».

Тому травмується насамперед мозок — він еволюційно покликаний нас захищати.

Тіло, звісно, також отримує свою травму: усе прописується у м’язах. Особливо коли це вимушений виїзд — евакуація потягом, автобусом, машиною. Наприклад, жінка за кермом, із дітьми, речами — дві доби в дорозі, майже без їжі, лише кілька ковтків води. Це теж травма для тіла.

Її треба визнати, прийняти і пропрацювати. Бути дорослою людиною, відповідальною за себе.

Передусім треба знайти, коли буде можливість, фахівців, які працюють із тілом: масажистів, косметологів. Дуже ефективне плавання: вода допомагає при ПТСР і стресах. Мій власний досвід — щоденне плавання протягом трьох місяців, потім кілька разів на тиждень. Це стало моїм тілесним рецептом відновлення, і це допомогло не лише мені, а й сотням інших людей.

Як я бачу травму вимушених переселенців

Для мене все, що відбулося — у мене, у моїх близьких, знайомих та взагалі у всіх людей, починаючи з тих, хто опинився в окупації, і по всій Україні в різних ситуаціях, — нагадує, грубо кажучи, стан, коли пательнею вдарили по голові. І ти після такого легкого струсу ще при свідомості, але вже після удару розумієш, що щось треба робити. Ти дієш, але все відбувається ніби в нереальному світі: ватні ноги, ватні руки, навіть мозок ніби з вати. Проте ти все одно можеш діяти і робиш щоденні справи.

Ще одна асоціація, метафора: це життя, у якому постійно ніби поруч із вухом ударяють у гонг. Зараз, озираючись на минуле, на все, що відбулося, розуміючи, де я перебуваю — в Україні, де триває війна, — і що моє рідне місто Херсон є прифронтовою зоною, я усвідомлюю: ці удари гонгу вже не болять, не лякають, не стоять на першому плані, але залишаються фоном життя.

Так само й у багатьох біженців, з якими я працювала і працюю, у метафоричних техніках проявляються схожі відчуття — навіть коли вони вже роками живуть у безпечному і забезпеченому середовищі. Так працює психічний механізм. І це про наші людські можливості — проживати й змінюватися в будь-яких умовах.

Головне — захотіти подивитися в бік своєї травми. У багатьох людей не було можливості прожити свої відчуття, усвідомити втрати: потрібно було виживати, організовувати життя для дітей і родини. Але це можна й потрібно пропрацьовувати будь-коли, навіть через роки. Усі наші реакції, які відбулися під час травматичної події, а також реакції на ці події, — вони всі закарбовуються в тілі. І, звісно, із цим необхідно працювати.

Як це зробити?

Початок — визнати те, що сталося, якщо було витіснення. Це один із захисних механізмів психіки, який усуває спогади про те, що ми не хочемо згадувати. Але ці спогади нікуди не зникають, не пропрацьовуються, а «забиваються» в підвал несвідомого і звідти забирають колосальну кількість життєвої енергії, яку можна було б спрямувати на «тут і зараз»: на події, цілі, бажання, а не на обслуговування травми та її наслідків. Краще це робити у супроводі фахівців.

Сьогодні існує багато як безоплатних проєктів із надання психологічної допомоги, так і платних фахівців і клінік, де є програми супроводу та відновлення — як онлайн, так і офлайн. До мене зверталися і знайомі, і незнайомі люди. Це дуже цінно, коли людина має бажання допомогти собі.

Але самодопомога також важлива. І починається вона з тіла. Працюємо спочатку на тілесному рівні, адже тіло — це, якщо просто сказати, «корпус», у якому живе наша нервова система, психіка, душа. Мені близька інша метафора: тіло — це храм нашої душі, її будинок.

Тому самопідтримку починаємо через тілесні практики. Обирайте будь-які інструменти, які вам відгукуються: фітнес, стретчинг, пілатес, йогу, флай-йогу тощо.

Особливо важливе — плавання. І я вже неодноразово наголошувала: у відкритих водоймах або басейнах. Мене щиро тішить, коли жінки після першої ж сесії знаходять можливість піти плавати. Це справді працює.

Чому саме плавання таке терапевтичне? Тому що вода дає можливість на несвідомому рівні повернутися у стан внутрішньоутробного перебування — коли ми були в маминому животі, в абсолютній безпеці. Це повертає психіці відчуття захищеності, яке так необхідне.

Також допомагають масажі, прості прогулянки як форма медитації. Медитація — це про відчуття цілісності: тіла, розуму й душі. У звичайному стані вони часто «розходяться»: розум думає одне, душа хоче іншого, а тіло реагує стресом. У медитації все це поєднується в єдине ціле.

Варто відвідувати різні активності. У багатьох країнах, де мешкають українці, діють спільноти, культурні центри — користуйтеся цим. Робіть щось руками, відвідуйте майстер-класи, повертайтеся до того, що колись любили: в’язання, вишивання, творчість. Це може стати вашим ресурсом.

Спілкування — надзвичайно важливе. Спілкуйтеся з тими, з ким вам справді хочеться.

Для мене війна — це фільтр. Вона показала, хто є хто. І це нормально — змінювати коло спілкування. Водночас дуже ресурсно спілкуватися з людьми з минулого, згадувати приємні моменти — це дає мозку відчуття стабільності.

Ще один важливий момент: у період адаптації не перевантажуйте мозок планами на далеке майбутнє. Якщо немає ресурсу, не потрібно планувати на рік-два вперед — це виснажує. Краще фокусуватися на найближчому часі.

І неодмінно знаходьте час для себе, особливо жінки з дітьми. Якщо є можливість залишити дітей із близькими хоча б на кілька годин, користуйтеся цим. Це необхідно для відновлення. Пам’ятайте: час для себе — не розкіш, а потреба.

Для українців також дуже травматичною стала втрата соціального статусу. Люди з освітою, з досягненнями часто змушені починати з нуля. Але тут ключове — не статус, а внутрішнє ставлення до себе: самооцінка, самоцінність, віра у власні сили. Є багато прикладів, коли жінки починали з простого, а потім знаходили можливість працювати за спеціальністю, навіть онлайн, і відновлювали свою професійну реалізацію.

Складіть список своїх досягнень. Не лише дипломи, а й навички, досвід, навіть маленькі перемоги. Саме це — ваш реальний ресурс.

Діаспора — це ресурс?

Так, це ресурс. Передусім тому, що це community — спільнота, об’єднання. Це коло людей, які мають схожий із вами досвід.

Раніше люди часто переїжджали не вимушено, а свідомо — за власним вибором і з особистих причин. Але все одно є багато спільного.

Іноді у великій діаспорі трапляється хоча б одна людина, з якою у вас збігаються внутрішній досвід, мислення або бачення світу — і це вже величезний подарунок. Тому варто відвідувати всі українські спільноти в тому місці, місті чи країні, де ви перебуваєте. Важливо знайти своє ком’юніті — за цінностями.

Спілкування — це потужний ресурс. Навіть якщо воно лише онлайн, воно все одно підтримує, хоч і не повністю замінює живу взаємодію. Адже живе спілкування завжди було, є й буде надзвичайно зцілювальним, підтримувальним і надихаючим.

Досвід інших людей, які вже прожили якийсь час у цій країні, знають її особливості, можуть порадити фахівців у різних сферах, — це величезна допомога. Це можливість не шукати все самостійно, не повторювати чужих помилок. Колосальний ресурс — це знайомства, які ви отримуєте в діаспорі.