Lex Melony: від тиші до голосу — інтерв’ю з українським режисером та куратором у Лондоні

Коли тихий хлопець із консервативного українського містечка вирушає до Лондона й перетворює власні шрами на кіноманіфест, світ вимушений слухати. Lex Melony — режисер, куратор і засновник OFN, фестивалю, який за кілька сезонів став однією з найсміливіших queer‑платформ британської столиці. Його фільми не прикрашають емоцій — вони показують біль, бажання й ізоляцію такими, які вони є, оголюючи найтендітніші нерви людського досвіду.

У відвертій розмові для COOL`BABA Lex ділиться шляхом від мовчання до потужного голосу: як заїкання стало поштовхом до вигаданих світів, чому кіно може бути актом турботи та як фрустрація перетворюється на фестиваль, що збирає людей з усього світу. Ми говоримо про радощі та травми queer‑спільноти, про баланс між режисурою й курацією та про перший повнометражний фільм, який вже зароджується у тиші його нотатників.

ПРО СЕБЕ ТА СВІЙ ШЛЯХ

1. Яким був твій шлях від «просто хлопця з України» до кінорежисера й куратора в Лондоні?
Я виріс у консервативному містечку в Україні, де мав приховувати, ким я є. Я заїкався, багато часу проводив наодинці та створював власні світи. Так усе й почалося — перетворювати тишу на уяву. Я не планував кар’єру в кіно; просто йшов за тим, що змушувало мене почуватися живим. Один невеличкий проєкт приводив до іншого. Я переїхав до Лондона, і це дало мені простір творити відкрито. Розповідати історії допомогло мені говорити, навіть коли слова все ще давалися важко. Від мовчання до голосу, від приховування до прояву — у цьому суть моєї подорожі.

2. Якщо обрати один визначальний момент, коли твоя творча подорож справді почалася, що це було б?
День, коли я написав свій перший короткометражний фільм Because of Love у 2020 році й організував свій перший кастинг, щоб знайти акторів. Тоді я зрозумів, що мені не потрібен дозвіл, аби розповісти свою історію. Це змінило все. Я відчув силу й опинився у швидкій хвилі безперервного творення. З того моменту це була вже не ідея, а дія.

3. Що сформувало тебе найбільше — освіта, переїзд чи особисті випробування?
Усе троє вплинули по‑своєму. Переїзд дав мені інструменти. Освіта дала мову. А особиста боротьба дала причину творити. Вирости в Україні й знайти свободу в Лондоні — одне без іншого я не усвідомив би повністю.

ПРО ТВОРЧІСТЬ І МІСІЮ

4. Чому для тебе важливо торкатися болю, бажання та ізоляції?
Я не сказав би, що досліджую їх; швидше, вони ніколи мене не полишали. Після всього пережитого я досі їх ношу — і знаю, що багато хто також, часто наодинці. Нас вчать приховувати ці речі. Я намагаюся дати їм простір. Не щоб виправити, а щоб вони подихали. Моя робота — спосіб сказати: «Я тебе бачу. Я бачу й того, хто в далекому кутку». Це мій спосіб бути чесним із собою й іншими.

5. Чому, на твою думку, аудиторія так глибоко резонує з твоїми візуальними історіями?
Бо я не прикрашаю емоцію. Вона чесна: сира, людська й інколи трохи зламана.

6. Ти створюєш більше, ніж фільми: ти створюєш простори для діалогу. Чи вважаєш своє мистецтво актом турботи?
Так. Кожна історія — це простягнута рука: «Поглянь, це важливі історії, ти маєш їх побачити». Йдеться не про те, щоб сказати людям, що відчувати, а про створення простору, де їм дозволено відчувати будь‑що. Робити простір для queer‑голосів, робити простір для складності — ось як виглядає турбота для мене. Я бачу мистецтво як присутність. Іноді цього достатньо, щоб людина зрозуміла: вона не одна, хтось поруч із нею.

ПРО ФЕСТИВАЛЬ І СПІЛЬНОТУ

7. Що стало іскрою, з якої почався OFN?
Це почалося з фрустрації. Я не бачив тих queer‑фільмів, які хотів дивитись. У Лондоні не було поєднання справді якісних короткометражок і значущих нагород для творців LGBTQIA+. І не було достатньо міжнародних робіт. У мене не було чіткого плану; я просто знав, що нам потрібен простір, що відчувається сміливим, емоційним, сирим і реальним — таким, на який би я сам хотів піти. Тож я створив вечір для цього. І люди прийшли.
Усе почалося з любові: любові до кіно, до queer‑голосів, до спільноти. Я хотів побудувати платформу, де люди могли б переглядати потужні фільми, брати участь у панельних дискусіях, відвідувати воркшопи, знайомитися одне з одним і водночас насолоджуватися енергією живих шоу під час фестивалю.

8. Чим для тебе відрізняється курація від режисури? Де ти почуваєшся як удома?
Режисура дуже особиста. Курація — про спільноту. Я люблю обидві ролі, й вони підживлюють одна одну. Режисура — мов написати інтимного листа собі: емоційно, зосереджено й із наміром. Курація — радше створити хор: це співпраця, налаштування окремих голосів і створення чогось, що працює разом.
Коли я режисую, я говорю зсередини. Коли курую, я слухаю й допомагаю іншим говорити. Мені потрібні обидві ролі, щоб почуватися цілісним. Нині я вдома в обох, але завжди відкритий до нового. Можливо, далі буде театр — побачимо, куди веде шлях.

9. Які історії в queer‑кіно, на твою думку, ще чекають на розповідь?
Історії, де queer‑ідентичність — це не лише боротьба, а й радість. Не тільки травма, а й спадок. Як іммігрант, я хочу бачити більше історій зі Східної Європи, особливо з України. Історії queer‑людей, які не говорять «правильною» мовою. Які не вписуються у «поліровану» версію queer, що часто показується.
Є ще так багато прогалин: історії різних поколінь, queer‑батьківства, queer‑інвалідності, транс‑життя поза наративами переходу. Ми лише на початку.

ПРО НОВЕ Й ВАЖЛИВЕ

10. Розкажи про Queer Spotlight. Кого ти запрошуєш і які розмови там народжуються?
Queer Spotlight — для тих, хто формує queer‑культуру: митців, організаторів вечірок, активістів, перформерів. Це про чесність, сміх і глибину. Ми говоримо про все: нічне життя, сором, радість, горе, виживання. Кожен гість приносить свою правду — це головне. Це не просто інтерв’ю, а спільні моменти. Те, чого мені так бракувало, коли я ріс.

11. Що зараз найбільше займає твої думки?
Баланс. Спроба залишатися при тямі, хвилювання за родичів і багатьох друзів, які досі живуть в Україні під загрозою обстрілів із боку Росії. Паралельно — керування фестивалем, завершення постпродакшну, підготовка Queer Spotlight і написання. Усе це, водночас намагаючись бути людиною з потребою в сні, відпочинку й простих радощах, як‑от звук моря. Це багато.

12. Яким ти бачиш свій перший повнометражний фільм?
Сирим, повільним і інтимним. Фільмом, який не намагається бути «правильним» чи пояснювати себе, а просто змушує відчувати. Він буде особистим і політичним, наповненим тишею, пам’яттю, queer‑бажанням і ніжністю. Саме такий світ я хочу створити.

ФІНАЛЬНІ ПИТАННЯ

13. Що для тебе означає бути prominent — видимим, впливовим, вільним?
Дай подумати. Гадаю, це означає бути чесним. Бути тією невпинною силою, що приносить щось нове, прокладає шлях до світла, стає видимою. Але помітність без мети для мене нічого не варта. Для мене це про те, щоб бути повністю собою й створювати простір, аби інші могли робити те саме.

14. Як ти бачиш майбутнє незалежного queer‑кіно?
Майбутнє в наших руках: більше колаборацій, більше ризику, менше очікування дозволу. Глобальне, сміливе, ніжне й невпинне. Queer‑кіно нікуди не подінеться.

15. Чого ти боїшся й про що мрієш сьогодні?
Мабуть, боюся втратити час. Упустити шанси. Прокинутися й усвідомити, що я чек
ав занадто довго. Сьогодні я мрію створити щось, що переживе мене: щире, таке, що поєднає queer‑радість і біль. Щось справжнє.